Як відомо, ООН оголосила 2005 рік міжнародним роком мікрофінансування. Ось вже на кінець більше половини цієї знаменної року, але навряд чи можна сказати, що дана ініціатива авторитетної міжнародної організації викликала в Росії ажіотажне увагу до цього сектору фінансової галузі з боку фахівців. В більшості випадків весь запал обмежився словами про необхідність підтримки малого бізнесу — і не більше того. Суть проблеми залишилася колишньою — банки кредитують малий бізнес вельми неохоче, а самі підприємці, в свою чергу, не надто охоче кредитуються в структурах, спеціально створених для кредитування малого бізнесу (на кшталт ФФПМП і його регіональних представництв), вважаючи за краще по-старому звертатися за допомогою у «тіньовий сектор» економіки. Якщо взяти підшивки старих газет, можна побачити, що ці ж проблеми малого бізнесу були актуальні і десять років тому. Але справжня суть питання навіть не в цьому.
Справа в тому, що досі у нас немає чіткого розуміння, що таке мікрокредит. Насправді малий бізнес тут не зовсім при чому. Адже якщо підходити з точки зору класичних визначень, той сектор фінансової діяльності, який у нас прийнято називати мікрофінансуванням, насправді мікрофінансуванням не є, а в кращому випадку миллифинансированием. У всякому разі, програма ООН по популяризації мікрофінансування в якості основного критерію цього поняття висунула таку характеристику, як бідність. Для різних країн ця характеристика має різні майнові кордону, для нас вони поки що, на жаль, визначаються однозначно — чи може людина в будь-який конкретний період поїсти досхочу. І хоча, за останніми підрахунками, середньодушовий дохід росіянина вже перевищив рівень $300 в місяць, ніхто не будує ілюзій на цей рахунок. Бідних людей (таких, якими проблеми малого бізнесу настільки ж нецікаві і малозрозумілі, як і проблеми олігархів) у нас досі дуже багато. А тому кредити малому бізнесу не можна називати мікрокредитами. В іншому випадку треба вводити нове визначення для кредитів дійсно бідним людям (нанокредитование?).

Більше про мікрокредити тут: loans-online.pp.ua.

Не можна вважати мікрокредитами і звичайні споживчі позики на купівлю автомобілів, побутової техніки, туристичних путівок і вже тим більше квартир. Хоча в даному випадку провести чітку межу складніше, ніж з кредитами для малого бізнесу. Адже і невеликі суми, і оперативність надання, та мінімальне заставне забезпечення, властиві роздрібних кредитах, — начебто все це є однією з характерних ознак і класичного мікрокредиту. З іншого боку, знову ж таки навряд чи можна назвати бідним людини, що вирішила придбати новий автомобіль... І навіть покупку в кредит нового DVDпроигрывателя не можна називати буденною дією для тих людей, яких прийнято вважати бідними.
Повторимо — виходячи з установок ООН, мікрокредит визначається насамперед майновим статусом отримувача. Купити нову побутову техніку — найчастіше означає поліпшити своє і без того непогане матеріальне становище. Але найчастіше кредит необхідний для того, щоб без шкоди для здоров'я дотягнути до зарплати. При цьому необхідні суми обчислюються не тисячами або
навіть сотнями доларів — а тисячами і навіть сотнями рублів. Відповідно і всі інші параметри мають бути на порядок менше, ніж у споживчому кредитуванні: не добу, а годинник або навіть хвилини на розгляд заявки, з пред'явлених документів — тільки паспорт, заставне забезпечення — відсутнє. Банківські фахівці скажуть, що в такому разі треба взагалі вести розмову не про кредитування, а про благодійництво. Але історія знає приклади, коли банки непогано заробляли саме на таких операціях.
Класичним прикладом, що переходять з однієї статті про микрокредитах в іншу, залишається бангладешський Граминбанк. Адже саме цей банк і породив саме поняття мікрокредиту майже тридцять років тому. Для тих, хто забув, нагадаємо, що Граминбанк зайняв ту нішу, яку до нього не наважувався зайняти ніхто — став кредитувати найбідніші верстви населення, навіть не думали про те, що вони можуть стати клієнтами якогось банку. При цьому засновник банку, вирішуючи соціальні завдання, не забував і про економічні стимули. Витівка виявилася настільки успішною і економічний з точки зору, і з соціальної, що в результаті породила безліч послідовників
у різних (переважно в бідних країнах) країнах.
Ніякої благодійності — це один з головних принципів. Міжнародні фінансові організації, зневірені до цього часу знищити голод в Африці за рахунок безповоротних грошових вливань і продуктових караванів, звернули увагу на ці діючі без будь-якого істотного сприяння ззовні організації і взяли їх за основу досвід. До речі, один з найбільш цитованих епізодів в діяльності Граминбанка — історія з наданням кредиту в розмірі $27 на заготівлю бамбука якійсь бідній жінці. Бідні жінки в країнах, подібних Бангладеш — самі безправні істоти. Їм не тільки не властиво якесь заставне
забезпечення, але відмовлено навіть у тому, що у нас називається репутацією кредитоотримувача.
Звичайно, Бангладеш не Росія, і критерії бідності там дещо інші, ніж у нас. До того ж Граминбанк використовував у своїй діяльності в якості гарантій специфічний фактор общинності, що має велику силу серед місцевого населення (кругова порука). Але і у нас можна знайти не менш сильні фактори (наприклад, прописка). Зрештою, у світі діє кілька сотень подібних структур, що використовують різні принципи для забезпечення гарантій, але всі вони працюють з розумінням того, що і з цією категорією населення можна вести вигідний бізнес.
В ідеалі вся причинноследственная ланцюжок мікрокредитування для Росії може виглядати наступним чином. Припустимо, якийсь громадянин має середньомісячний дохід не більше $100 в місяць (для Москви це дуже невисокий рівень). За тиждень до зарплати з різних причин він виходить з графіка сімейного бюджету і відчуває дефіцит в 100 руб. Він йде у відділення банку, розташоване в сусідньому будинку, пред'являє паспорт, ставить підпис на стандартному бланку заяви і отримує 100 руб., зобов'язуючись через тиждень повернути 101 крб. (річна ставка майже 50%). При цьому відділення банку може представляти собою орендоване человекоместо в будь-якому магазині чи на пошті з єдиним комп'ютером, під'єднаним до загальної бази даних, і невеликим сейфом. Тобто виробничі витрати і суми кредиту — мінімальні, кількість операцій — максимальне. Прибуток витягується
виключно за рахунок статистики. Приміром, частка неповернень у Граминбанке всього 3%. При річній ставці 50% цей показник сміливо можна вважати нульовим. Неповернення одного кредиту для банку невідчутний, але для клиентато він означає неможливість нового кредиту, тому 3% — цілком реальна цифра навіть для Росії. При цьому потенційна клієнтура — величезний пласт фактично незатребуваного раніше населення, особливо якщо врахувати російське селянство, досі позбавлене можливості оперативного банківського обслуговування.
Створити такий бізнес за один день неможливо. Опоненти цілком справедливо можуть сказати, що для ефективної діяльності на цьому терені потрібні великі матеріальні витрати — на створення інфраструктури, час на створення бази даних та напрацювання досвіду для нівелювання шорсткостей в новому механізмі взаємовідносин між банком та клієнтами, нарешті, законодавчі зміни. Навіть Ощадбанк сьогодні здатний підняти такий пласт, тому що перш за все не готовий до цього ідеологічно, хоча і має багату інфраструктурну базу.
Класичне мікрофінансування все ж передбачає спеціалізований інститут, нехай навіть заснований державою, але працює на свій страх і ризик виключно в цій ринковій ніші — населення з низькими і часто непостійним доходом. Початкові інвестиції і підвищені ризики повинні компенсуватися з часом освоєнням або навіть монополізацією (як у випадку з Граминбанком) величезного цілинного ринку. Як стверджують експерти, повноцінну систему мікрофінансування в Росії можна буде створити не раніше, ніж до 2015 року.